Олександр Бойченко: Якщо все так добре, то чому все так погано?

Різниця між законами від 16 січня та законами від 16 вересня полягає в тому, що перші чітко відділили «нас» від «них», другі ж – і то якось вельми туманно – відділяють «нас» від «нас». Тоді, у січні, все було зрозуміло: хто за драконівські закони, той «вони»; хто проти – той «ми». Тепер, у вересні, далеко не кожен із «нас» може сам собі пояснити, де «ми», а де «не ми». 

Олександр Бойченко: Нах Остен

Юрій, наприклад, Луценко – це ж «ми»? І не просто «ми», а найреволюційніші «ми». А він тим часом називає закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» дуже важливим і твердить, що «ми нічого не програли», бо, навпаки, «повної поразки» зазнав план Путіна. Сергій натомість Тарута, будучи значно поміркованішою, щоб не сказати сумнівною частиною нашого «ми», розпачливо запитує: «Для чого гинули наші хлопці?». Спектр «експертного» оцінювання прийнятих 16 вересня законів коливається від цілковитої капітуляції перед Путіним до найбільшої в історії перемоги України над Росією. І всі ці взаємовиключні оцінки даємо «ми» – ті, хто досі був по один бік барикади. Як у такій ситуації залишитися при здоровому глузді?

А власне. Може, саме на нього – на бодай мінімальний здоровий глузд – і варто покладатися? Абстрагуючись від суто зовнішніх ознак, як от заслинена борода і розфокусований погляд, головна відмінність між сяким-таким гомо сапієнсом і клінічним ідіотом полягає в умінні (або ж невмінні) пов’язувати між собою причини й наслідки, дії та результати цих дій. Сякий-такий гомо сапієнс – на відміну від клінічного ідіота – не мусить щоразу пхати голу руку в баняк з окропом, щоб довідатися, пече чи не пече: він здатен пережити результат своєї дії в уяві – і, відповідно, не діяти з максимальною шкодою для самого себе.

Page 1 of 3 | Next page

comments powered by HyperComments