Олександр Бойченко: Якщо все так добре, то чому все так погано?

Коротше, як людина, що завжди виступала проти збройного вирішення конфлікту на Донбасі, я мав би позитивно сприйняти президентсько-парламентські кроки, спрямовані на досягнення миру. Тим більше, що воювати проти Росії ми не маємо чим, а наших найактивніших добровольців українське військове керівництво у блискучій взаємодії з донбаськими сепаратистами та російськими спецпризначенцями майже повністю винищило. Тому – так, я за припинення вогню. Я лише не розумію, чи нам справді аж так необхідно було пхати руки в баняк з окропом? Чи ж ми всі в один голос не заявляли, що кровожерна путінська Росія не зупиниться ні перед чим, аби лише не відпустити Україну зі своїх імперських обіймів? То на що ми в такому разі розраховували? На перемогу в повномасштабній війні з Росією? І це – не маючи жодних шансів на збройну підтримку з боку Заходу, зате маючи у своєму складі території, заселені мільйонами україноненависників? Якщо так, то розумовий рівень заслиненого ідіота перебуває на недосяжній для нас висоті.

Ага, мовби чую в’їдливе запитання: а що можна було зробити? Можна і треба було діяти на випередження. А саме: не чекаючи російського вторгнення, проводити референдуми під міжнародною егідою, визнавати відокремлення тих територій, які справді за нього проголосували, і починати реформувати ту (до слова, гарантовано більшу) частину колишньої соборної України, яка прагне рухатися «геть від Москви» і поближче до Європи. Ясно, що завжди хочеться більшого, але коли досягти одночасно двох цілей неможливо, доводиться вибирати, котра з них для нас важливіша. Тобто ясно, що в ідеалі хотілося б і зберегти всі території, і провести необхідні для євроінтеграції реформи. На жаль, іноді – зокрема на нинішньому етапі нашої історії – можливим є тільки щось одне: або Донбас, або реформи і Європа.

І саме тому, хоч я мав би позитивно сприймати будь-які президентсько-парламентські миротворчі зусилля, закон від 16 вересня «Про особливий порядок…» і так далі видається мені катастрофою для цілої України. Викинувши з цього закону традиційну і позбавлену найменшого змісту законодавчу риторику, отримуємо ось що: упродовж наступних трьох років керуватимуть Донбасом терористи-сепаратисти, а «цільові кошти» на відбудову регіону перераховуватимуться з державного бюджету України. Чи в когось є сумніви, що кошти ці осідатимуть у кишенях деенерівців-еленерівців, тоді як населення нарікатиме за надто повільні темпи відбудови та черговий виток бандитизму на центральну владу?

Page 2 of 3 | Previous page | Next page

comments powered by HyperComments